Страница 1 из 10

Страница 2 из 10

5

я зразу виявила зловорожого співака. То були дверцята ста-

резної бабусиної шафи, звідки мамі заманулося витягти кар-

тате пальто. Доти я бачила його тільки на світлинах, де мама,

картата і серйозна, наче якась учителька, тримає за кермо

дитячий вел. Ет... Давня історія... Того дня ми святкували моє

п’ятиріччя, і я отримала перший у своєму житті велосипед.

Пам’ятаю, як довго мене вмовляли, як завзято саджали на сід-

ло — і як я, попри всі зусилля батьків, кінець-кінцем дреме-

нула геть. Через це в кадрі залишилися тільки мама та вел.

Відтоді мама не вдягала картатого пальта, і бабуся зрештою

вирішила змайструвати з нього щось корисне — мовляв, нащо

дарма в шафі висіти. На жаль, мама випередила її... Цікаво,

якби пальто все-таки перетворилося на камізельку чи поду-

шечку для стільця, чим би мама дивувала свого художника?

Може, поцупила би в мене яскраво-червону куртку?..

Решту моїх речей вона давно вже перебрала і заяви-

ла, що в мене «депресивна гама». Хто б казав, а хто б слухав!

У її гардеробі також скрізь панує сірий. Щоправда, не сумний,

а шляхетний. І нове її пальто — завдовжки трохи нижче колін

із височезним коміром — має сіре забарвлення. Такі пальта

носять героїні старих французьких фільмів, а мені подібне

кіно до душі. Одначе, коли я вранці сказала про це мамі,

сподіваючись відмовити її від дурнуватої клітинки, вона лише

безтурботно зареготала: мовляв, ті фільми були чорно-білі,

а в темряві, як-то кажуть, усі кішки сірі.

Отже, чимчикуємо ми вулицею Васильєва. Це єдина

брукована вуличка нашого міста. Тут ніколи не буває ав-

тівок — є тільки вели, лавки і пишний водограй. Так уже

склалося, що майже все, любе моєму серцю, міститься саме

Страница 3 из 10

6

тут, на Васильєва. А головне — тут стоїть наш будинок: сто-

річна триповерхова споруда з високими стелями й рипучим

паркетом. Довгий час він виглядав так, ніби пройшов крізь

сито і решето, — тобто ряснів подряпинами, заглибинами

і зеленкуватими плямами, — проте нещодавно все зміни-

лося. Одного дня до нас завітало телебачення — знімати

передачу про пам’ятку архітектури та її мешканців. Через

це протягом двох днів я навіть до школи не ходила, нато-

мість відповідала перед камерою на запитання серйозної

дівчини Тетяни. Чи знаю я мецената Муратова, котрий жив

колись у цьому будинку? Чи спілкуюсь із сусідами? І чи

дзюрять на нашому подвір’ї перехожі?.. Мої відповіді були

цілком щирими. Мовляв, із Муратовим не знайома. Товари-

шую виключно з Кірою Сергіївною — найближчою нашою

сусідкою. Звісно, дзюрять — бо де ж їм іще нужду справ-

ляти? Убиральню можна знайти лиш у кав’ярні, але туди

не пустять, якщо не замовити хоча б каву. А кава коштує

шістдесят рублів1

, і платити таку суму тільки за туалет ніхто

не згоден... Тетяна уважно мене слухала й мовчки кивала.

Що ж до мене, то мені подобався весь той процес і вся

та метушня довкола нас.

Незабаром передачу про наш будинок показали по телеві-

зору, і ми з мамою дивилися її вкупі. Сюжет зі мною вийшов

коротюсінький, та й усе, що я там казала, було якесь чуже,

невпізнанне. Блідим, затертим голосом я бурмотіла щось

про сусідку та її піаніно, а долі, попід моїм обличчям, виднів

надпис: «Ліна Коваль. Народилася в будинку купця-мецената

1

60 рублів — це приблизно 22 грн.