Страница 1 из 10

Страница 2 из 10

5

прослизаю вздовж стіни на свою останню парту. Утім, учи-

телька завжди мене помічає. Завжди!

От і того ранку все лишилося незмінним...

— Скільки можна, Горобець?! — гримнула Ганна Сергіївна

своїм велетенським голосом, успадкованим од дідуся. Сама

вона манюня — зате голос у неї ого-го! Напевно, це спадщи-

на дідуня, неодмінно велета. — Невже так важко виходити

з дому раніше? Чому я ніколи не спізнююся?!

І справді, чому? Раптом це також спадкове? Ну, неспіз- нювання... Приміром, наша вчителька могла перейняти його

від бабці. Хтозна, може, бабця в неї працювала машиністом

потяга, а машиніст мусить дотримуватися розкладу. Утім...

Утім, ні, часто-густо потяги спізнюються. Отже, неспізнювання

також дісталося їй од діда-велета — вкупі з голосом. Авжеж,

дідуньо завше встигав на той потяг. Отам вони з бабусею

і познайомилися! Цікаво, як він уміщався у вагоні?.. Либонь,

на даху їхав. Верхи...

— Горобець! Ти ще й посміхаєшся!

...Пхе, яке жахливе місце ота школа! Посміхатися там су-

воро заборонено. Посміхнувся — і все, бувай здоров, клади

щоденник на стіл!

— А ви знаєте, — озвався Марко із другої парти, —

що одна посмішка подовжує людині життя аж на чотирнад-

цять хвилин!

І тут усі розтягнули вуста в посмішці, навіть Ганна Сергіївна.

Тож час од часу в школі трапляється дещо приємне.

А потім до мене підійшов Комарик і тихесенько так за-

питав:

— Севко... У тебе ручки нема запасної?

Страница 3 из 10

6

Ну, дав я йому ручку. На позір нічого такого, дрібничка —

та насправді то було важливо. Адже до мене ніколи ніхто

не підходить. А він підійшов. Маленький Комарик, наймен- ший у класі.

Завдяки цій приємній події уроки скінчилися непомітно.

Отож, вирвавшись на волю, я став попід шкільним ґанком

і витріщився на учнівські велосипеди. Не мріяв: «От би й мені

такий!» — аж ніяк. Просто дивився. І Комарик дивився разом

зі мною. Бо в нього також не було вела.

Аж раптом зі вхідних дверей вигулькнув Геха — довгий,

носатий, з дурнуватим чубом. Хвацько осідлавши власне вело

(дивовижне, з мільйоном швидкостей!), він посунув просто

на Комарика. Напевне, Геха сподівався, що той відступить...

Проте Комарик поринув у таку глибоку задуму (а в нього

це було улюблене заняття!), що не ворухнувся навіть тоді,

коли колесо торкнулося його ноги. А потім він гепнувся

на східці...

— Ти що таке коїш?! — напосівся я на Геху. — Ну ж бо,

перепросися! І то негайно!

— Розмріявся... — гмикнув Геха, і тут моя шпага з посви-

стом розітнула повітря просто його біля підборіддя.

— Перепросіться, пане, або пошкодуєте!

Геха скосив очі на кінчик моєї шпаги. Затим повільно пе-

ревів погляд на мене і подивився мені у вічі... У відповідь

я зиркнув на нього таким лихим оком, що він одразу збаг-

нув — жартувати зі мною не слід!

Звісно, насправді нічого він не збагнув. Ба навіть не озир- нувся — дременув собі геть, та й по всьому. А все тому що...

Тому що я стояв ні пари з уст, і шпаги в мене не було.